Київська школа. Поезії
Микола Воробйов
СОРОЧКА ДЖМЕЛЯ
Пташки пролітали над полем
і нехотячи збили джмеля.
Падав джміль і загубив
золотисту сорочку із чорною смужкою.
Тепер сидять пташки у полі
і, поки світить сонце,
шиють джмелю сорочку
золотими нитками,
а як трохи стемніє,
то вишиють на сорочці смужку
темними нитками.
Микола Воробйов
Є два шляхи любові:
коли просто наближаєшся
і коли наближаєшся віддаляючись
Метелик пролітає – це подих
Метелик сів на квітку це завмирання
Подих і завмирання це шлях усього:
Клітка – балкон – іній – сон
не важкий чемодан
але квіти ще розквітли
тому й важко нести чемодан…
Микола Воробйов
- А де наша скринька з прикрасами,
Щоб прикрашати життя?
Ну де?
І коли вже не було кому ставити
це запитання, я випадково
її відшукав,
У великому дзеркалі відшукав…
Микола Воробйов
багатство
холодних
вітрів
роздмухала
синя
синь
а губи
твої червоні –
півонія
у пітьмі…
Микола Воробйов
старі люди… рухи мінералів…
виблискує риба… пустеля срібла.
Самотність гладить себе…
Михайло Григорів
перебування
в притулках блискавиць
присуд чисел
здригається
проросли спазми голосом
змахом фрази
олія
каменя
Михайло Григорів
перетікання
така самотність
мов
рештки мілин
без наймення
Михайло Григорів
займається полум’я
і збудовано течію
але
де її землі
книги вигнані
і навіщо їм
пора
Василь Рубан
…дівчина летить,
як ластівка,
і чує своє, обтяте повітрям,
тіло.
Дівчина летить,
бо розстикають груди
заполонені легені крила.
Дівчина стала птахою сильною
білою,
орлицею білою.
Дівчина летить
і спокійна вода
вибухом
ковтає рибу білу
з людськими очима,
від лету примруженими.
Дівчина рине дельфіном,
розкриває воду, як синю сорочку.
Дівчина виходить на берег,
її тіло стало сонцем
мокрим,
аж несила дивитися.
Вона біжить і махає руками…
Василь Рубан
…ішов якось поривчасто,
поштовхами стомленого серця,
а крізь сірий плащ сутулість застигла проступала.
Він ішов і похитувався, і всі бачили:
похитується на його горбі прозора смерть.
Стискається горло,
аж очі обвисають на білих шнурках.
Очі,
Такі сині і вагомі,
Нараз ставали жалібними і печальними.
Він ішов, підстрибуючи, поштовхами стомленого серця,
і ноша його зрідка клацала зубами.
Хотіла штрикнути в очі вістря,
щоб їхня ситість стала порожнечею,
він пішов,
потрушуючи розумною старечою головою…
Віктор Кордун
Задля жоржинності –
жоржиновий Христос
Долонькою маленькою
геть відгортає землю
від коріння жоржин
Жоржиновий Христос
з Початку воді
набирає в обличчя своє води –
поцілунками обмиває
пелюстку за пелюсткою
жоржини кожної
Жоржиновий Христос
тут зовсім не зацвітає –
без листя
без кореня:
у пуп’янках весь
Віктор Кордун
СТАРІ ДЕРЕВА
Тоншають
їхні тіні.
Стрибаю за листком –
він довго-довго
кружляє день за днем
над головою –
ловлю
і розтуляю жменю –
вже порожню.
Віктор Кордун
МОРСЬКА РИБА
Окаті ножі раз!) вигинаючись пружно
живими лезами лоскочуть дно корабля (раз!)
об нього рвучко черкаючись
І матроси нараз здригаються (раз!)
відчувши перебіг леготу
від ступнів аж до плечей
І потім всі вони чують
як вода заходить їм у ніс і вуха
як вода надавлює їм на спини
А руки помалу стають риб’ячими крилами
а очі робляться зовсім немигтючі
і ноги зростаються у хвости
І кожного дня корабель все глибше занурюється
корабель уже давно потонув:
уже вдовам сняться сни
з очима немигтючими більшими за ніч
Але знову і знову зойкають на горі
тягнути на палубу трали
Вишенський
Угорі сині,
а при землі карі –
потверджують:
все стає землею.
До чергової весни –
до настання
соняшного тяжіння –
триває самота уві сні.
Так само незчуєшся,
як на місці коханої жінки
усміхатимуться сини,
адже все стає землею,
а вона – сонцем.
Іван Семененко
Смерть
Дуже маленька
Прилетить на сніги
Защебече
І ніхто не почує
І ніхто побачить
Як там сонце і зорі
Золотою водою
Зненацька стечуть
У долинку
Потім скажуть
То пташка
Яєчко знесла
У гнізді
За мовчанн піщин
Черепашок
Камінчиків